Моє щоденне інтермецо

Дійові особи:

• Домашнє завдання
• Розум
• Погляд

Нарешті закінчились уроки, і я вдома, де тепло і затишно, де живе спокій. Я намагаюсь розслабитись, відпочити, але не можу. І знову неспокій вривається в мене. Щось без упину спонукає мене до дії, не дає волі думкам, не дає відірватись від землі і поринути у світ мрій, навпаки – воно тримає мене в постійній напрузі. Воно -  камінь, що висить на шиї, дамоклів меч; воно – домашнє завдання.

Врешті-решт я здаюсь. Сідаю за стіл, розгортаю зошити, беру ручку і намагаюсь зосередитись на “іксах” та “ігреках”. Але неслухняний Погляд вперто рветься до вікна. Домашнє завдання нашіптує Розуму: “Я в тебе не одне, а часу – дуже мало. Поспішай!”. І Розум погоджується, він намагається переконати в цьому і Погляд, але марно. Що ж такого цікавого могло привернути його увагу? Зовні, за вікном, нічого особливого не сталося: пробігла кішка; пташка сіла на гілку; повз пролетіла зграя горобців; листок, підхоплений вітром, довго кружляв навколо і нарешті торкнувся землі. “Ну що, що в цьому особливого? – запитує Розум, - поясни мені, Погляд. Вже тисячі разів ти бачив це. Чому саме зараз ці дрібниці викликають захоплення в тобі? Коли ми йдемо з тобою вулицею, ти не звертаєш на це ніякої уваги, ти дивишся під ноги і більше нічого тебе не цікавить. А зараз мені здається, що ти ладен усе своє і моє життя дивитись отак у вікно. Але ж я не хочу марнувати на це своє життя! Ти як хочеш, а я краще займусь чимось більш корисним... Але ж куди мені без тебе?...”.

А Погляд у відповідь лише промовляє: “Яка краса! Дуже шкода, що я раніше не бачив цього..”.

Вечоріє, стає все темніше і темніше надворі. Я завішую вікно, вмикаю світло. І стається диво: Погляд повільно, ніби розмірковуючи, повертається до зошитів. Розум і Домашнє завдання лишаються задоволеними, а Погляд з нетерпінням чекає наступного дня.

І так – щоденно...

                                                                                                                     

2003 г.